Уральські гори ділянка земної кори

Уральські гори

Координати : 60 00’00 «пн. ш. 60 00’00 «в. д. / 60 с. ш. 60 в. д. (G) (O)

Уральські гори — гірська система між Східно-Європейської та Західно-Сибірської рівнини. Довжина понад 2000 (з Пай-Хоем і Мугоджари — більше 2600 [1]) км, ширина від 40 до 150 км.

1. Назва

В античних джерелах Урал частково пов’язують з Ріфейськимі і частіше з Гіперборейський горами. За даними Птолемея Уральські гори складаються з гір Рімнус (Рімнінус — річка Яїк або Уфа; Середній Урал), Нороси, «Норосскіе» — Південний Урал, з яких тече річка Даікс (Урал?) і північною частиною — гіперборейські [2] Ріпейскіе гори — однозначно вододіл між басейнами Каспію, Чорного моря та Балтики (Сарматським океаном) [ 3] та ін

Починаючи з першого літопису — » Повісті временних літ «, що належить до XI століття нашої ери, — росіяни називали Уральські гори Поясовим, Сибірським, чи Великим Каменем, або ж Земним Поясом.

На першій карті Московської держави — ​​» Великому кресленні «, складеному в другій половині XVI століття, Урал під назвою «Великий Камінь» був зображений у вигляді гірського пояса, з якого беруть початок безліч рік. Під ім’ям Урал ці гори вперше згадуються в російських джерелах в кінці XVII століття, і лише на початку XVIII століття, завдяки дослідникам природи Уралу — В. Н. Татіщеву і П. І. Ричкова, міцно закріплюється в діловому і розмовній мові. В. Н. Татищев ця назва запозичив у башкирів, які свої рідні гори здавна називали «Урал», а свою країну називали «Урал мулі» («країна Уралу»). [4]

Спочатку слово «Урал» застосовувалося тільки до території Південного Уралу. Дослідник XIX ст. В. Н. Шишонков справедливо зазначив, що «назва» Урал «запозичене від Башкірцев, які надавали його вододілу в нинішньому окрузі Златоустівський заводів і дещо південніше і трохи північніше; Росіяни спочатку теж тільки цю частину хребта називали Уралом. (Так у книзі великим Чертежу говориться, що р. Біла витекла від Уральтовия гори). І до нині в народі тільки ця частина хребта називається Уралом «. [5]

В башкирською мовою топонім «Урал» усвідомлюється як дуже давній, ймовірно висхідний до пратюркскому стану. Його слід пов’язувати з макітрі. үр ~ Ін-тюрк. * r «висота, піднесеність».

Сучасна топоніміка розглядає дві основні версії походження топоніма «Урал» [6]. Творець мансійській версії походження назви Е. К. Гофман порівнював назва Урал з мансійською «ур» (гора). В XX столітті цю теорію розвинули угорські вчені — манс. ур ала (Вершина гори), але, при удаваній переконливості цієї версії, самі мансі називають Уральські гори Нер (Камінь) і ніколи не застосовували поєднання «ур ала» ні до Уралу в цілому, ні до окремих його вершин [6]. Друга версія розглядає запозичення топоніма з башкирської мови. Дійсно, з усіх автохтонних народів Уралу ця назва здавна існує тільки у башкирів, і підтримується на рівні мови, легенд і традицій цього народу (епос Урал-батир). Інші корінні народи Уралу ( ханти, мансі, комі, ненці) мають інші традиційні назви Уральських гір: комі З , манс. Нер , хант. Кев , нен. Нгарка Пе .

2. Галерея

3. Геологічна будова

Уральські гори утворилися в пізньому палеозої в епоху інтенсивного гороутворення (герцинського складчастість). Формування гірської системи Уралу почалося в пізньому девоні (близько 350 млн років тому) і закінчилося в тріасі (близько 200 млн років назад).

Є складовою частиною Урало-Монгольського складчастого геосинклінального пояса. У межах Уралу на поверхню виходять деформовані і часто метаморфізовані гірські породи переважно палеозойського віку. Товщі осадових і вулканічних порід зазвичай сильно зім’яті, порушені розривами, але в цілому утворюють меридіональні смуги, що зумовлюють лінійність і зональність структур Уралу. Із заходу на схід виділяються:

• Передуральський крайовий прогин з порівняно пологим заляганням осадових товщ в західному борту і більш складним у східному;
• зона західного схилу Уралу з розвитком інтенсивно зім’ятих і порушених надвігамі осадових товщ нижнього і середнього палеозою;
• Центральноуральское підняття, де серед осадових товщ палеозою і верхнього докембрію місцями виходять більш давні кристалічні породи краю Східно-Європейської платформи;
• система прогинів-синклінорієв східного схилу (найбільші — Магнітогорський і Тагильский), виконаних головним чином среднепалеозойскімі вулканічними товщами і морськими, нерідко глибоководними опадами, а також прориває їх глибинними виверженими породами (габброідамі, гранітоїдами, рідше лужними інтрузіями) — т. зв. зеленокаменних пояс Уралу;
• Урало-Тобольський антиклинорий з виходами більш древніх метаморфічних порід і широким розвитком гранітоїдів;
• Східно-Уральський сінклінорій, багато в чому аналогічний Тагильский-Магнітогорськ.

В основі перших трьох зон з геофізичних даними впевнено простежується древній, раннедокембрійскій, фундамент, складений переважно метаморфічними і магматичними породами і утворений в результаті декількох епох складчастості. Найдавніші, імовірно архейські, породи виходять на поверхню в Тараташском виступі на західному схилі Південного Уралу. Доордовікскіе породи у фундаменті синклінорієв східного схилу Уралу невідомі. Передбачається, що фундаментом палеозойських вулканогенних товщ синклінорієв служать потужні пластини гіпербазітов і габброідов, місцями виходять на поверхню в масивах платіноносних пояса та інших споріднених йому поясів; ці пластини, можливо, є отторженці стародавнього океанічного ложа Уральської геосинкліналі. На сході, в Урало-Тобольськом анти-кліноріі, виходи докембрійських порід досить проблематичні.

Палеозойські відклади західного схилу Уралу представлені вапняками, доломітами, пісковиками, що утворилися в умовах переважно мілководних морів. На схід переривчастою смугою простежуються більш глибоководні опади континентального схилу. Ще на схід, в межах східного схилу Уралу, розріз палеозою (ордовик, силур) починається зміненими вулканітами базальтового складу і яшмамі, порівнянними з породами дна сучасних океанів. Місцями вище по розрізу залягають потужні, також змінені спиляє-натрій-ліпарітовие товщі з родовищами Медноколчеданная руд. Більш молоді відкладення девону і частково силуру представлені переважно андезито-базальтовими, андезито-дацітовие вулканітами і граувакками, що відповідають у розвитку східного схилу Уралу стадії, коли океанічна земна кора змінилася корою перехідного типу. Кам’яновугільні відкладення (вапняки, Грау-ВАК, кислі та лужні вулканіти), пов’язані з найбільш пізньої, континентальної стадією розвитку східного схилу Уралу. На цій же стадії укоренилася і основна маса палеозойських, істотно калієвих, гранітів Уралу, що утворили пегматитові жили з рідкісними цінними мінералами. У позднекаменноугольно-пермське час осадконакопление на східному схилі Уралу майже припинилося і тут сформувалося складчасте гірське спорудження; на західному схилі в цей час утворився Передуральський крайовий прогин, заповнений потужною (до 4-5 км) товщею уламкових порід, зносяться з Уралу, — молассой. Тріасові відкладення збереглися в ряді западин-грабенів, виникнення яких на півночі і сході Уралу передував базальтовий (трапу) магматизм. Більш молоді товщі мезозойських і кайнозойських відкладень платформеного характеру полого перекривають складчасті структури по периферії Уралу.

Передбачається, що палеозойська структура Уралу заклалася в пізньому кембрії — ордовіке в результаті розколювання позднедокембрійського континенту і розсування його уламків, внаслідок чого утворилася геосинклінальная западина з корою і опадами океанічного типу в її внутрішній частині. Згодом розсування змінилося стиском і океанічна западина почала поступово закриватися і «заростати» знову формується континентальної корою; відповідно змінювався характер магматизму і накопичення опадів. Сучасна структура Уралу носить сліди найсильнішого стиснення, який супроводжувався сильним поперечним скороченням геосинклінальної западини і утворенням пологих лускатих насувів — Покрив тектонічний.

4. Корисні копалини

Урал — це скарбниця різноманітних корисних копалин. З 55 видів найважливіших корисних копалин, які розроблялися в СРСР, на Уралі представлено 48. Для східних районів Уралу найбільш характерні родовища Медноколчеданная руд (айського, Сібайское, Дегтярское родовища, Кіровградська і Красноуральск групи родовищ), скарново-магнетитових (Гороблагодатськая, Високогористий, Магнітогорське родовища), титано-магнетитових (Качканарський, Первоуральськ), окисних нікелевих руд (група Орсько-Халіловську родовищ) і хромітових руд (родовища Кемпірсайского масиву), приурочених переважно до зеленокаменних поясу Уралу, поклади вугілля (Челябінський вугільний басейн), розсипи і корінні родовища золота (Кочкарское, Березівське) і платини ( Ісовскіе). Тут розташовані найбільші родовища бокситів (Північно-Уральський боксітоносний район) і азбесту (Баженовское). На західному схилі Уралу і в Приураллі є родовища кам’яного вугілля (Печорський вугільний басейн, Кизеловский вугільний басейн), нафти і газу (Волга-Уральська нафтогазоносна область, Оренбурзьке газо-конденсатні родовище), калійних солей (Верхньокамського басейн). Особливо Урал славиться своїми «самоцвітами» — дорогоцінними, напівкоштовними й каменями ( смарагд, аметист, аквамарин, яшма, родоніт, малахіт і ін.) У надрах гір міститься більше двохсот різних мінералів. З Уральського малахіту і яшми зроблені чаші петербурзького Ермітажу, а також внутрішня обробка і вівтар храму Спаса на Крові.

• 

• Аурікупрід

• 

• 

5. Географічні аспекти

За східним підніжжя Уральських гір проходить умовна межа між Європою і Азією.

Географічно Уральські гори діляться на п’ять частин:

• Полярний Урал,
• Приполярний Урал,
• Північний Урал,
• Центральний або Середній Урал,
• Південний Урал.

На півночі продовженням Уральського хребта можна вважати гірську систему Пай-Хой, на півдні — Мугоджари.

Приполярний Урал — район з найвищими горами Уралу

5.1. Вершини

Найвищі вершини:

• Полярний Урал — гора Пайер (1499 м над рівнем моря).
• Приполярний Урал — гора Народна (1895 м).
• Приполярний Урал — гора Манарага (1662 м).
• Північний Урал — гора Тельпосиз (1617 м).
• Середній Урал — гора Ослянка (1119 м).
• Південний Урал — гора Ямантау (1640 м).

5.2. Озера

Багато озер, відомо озеро Таватуй (близько 50 км на північ від Єкатеринбурга), а також так звані Челябінські озера — кілька сотень великих і дрібних озер, розташованих на півночі Челябінській і частиною на південному сході Свердловської областей. Деякі з них ( Увільди, Іртяш) мають довжину понад 10 км. До челябінським також відносяться озера Тургояк, Великі Касл та інші.

5.3. Річки

• Кама
• Урал
• Біла
• Печора

Примітки

Література

• Уральський хребет / / Енциклопедичний словник Брокгауза і Ефрона : В 86 томах (82 т. і 4 доп.) — СПб. , 1890-1907.

Источник

Акція для всіх передплатників кейс-уроків 7W!

Практична робота 2. Аналіз карти будови земної кори. Повні уроки

Гіпермаркет Знань>>Географія>>Географія 7 клас. Повні уроки>> Географія: Практична робота: 2. Аналіз карти будови земної кори.Повні уроки

Тема

• 3. Практична робота: 2. Аналіз карти будови земної кори

Мета

• дізнатися про походження материків та океанів, ознайомитися із формами рельєфу земної

поверхні.

План

1. Будова земної кори. Походженя материків та океанів

2. Форми рельєфу

3. Взаємозв’язок форм рельєфу з будовою літосфери

Будова земної кори. Походженя материків та океанів

Земна кора — це верхня тверда оболонка Землі. За складом і будовою розрізняють материкову та океанічну земнукору. На материках земна кора складається з трьох шарів. Верхній складено пухкими осадовими породами. Під ним розташований гранітний шар, а ще глибше — базальтовий., який залягає на матії. Потужність материкової земної кори на рівнинах досягає 30-35км, а в горах — до 70 км. Під океанами земна кора складена двома шарами ( гранітний шар відсутній), потужність незначна — 10-15 км.

Усю геологічну історію формування земної кори можна розглядати як безперервний зв’язок подій, що спричинені рухом плит.

Відомості про вік вивержених порід дають можливість встановити, що формування земної кори на певних етапах її розвитку відбувалося з різною інтенсивністю. Короткі епохи підвищеної магматичної і тектонічної активності, що супроводжувались інтенсивним горотворенням (тектоно-магматичні епохи), змінювались тривалими періодами відносного спокою. Упродовж трьох останніх ер таких епох виділяють п’ять: байкальська, каледонська, герцинська, кіммерійська та альпійська. їх також відображають у геохронологічній таблиці.

На основі детального вивчення доступної інформації про період докембрію науковці досить повно описують давній розвиток земної кори. Вони вважають, що 3,5 млрд років тому відбувався активний вулканізм, який супроводжувався виділенням значних об’ємів газів.

Наприкінці архею вже існували літосферні плити з невеликими материковими масивами, які з часом стали ядрами континентальних платформ, їх розміри поступово збільшувались за рахунок нарощування та об’єднання. Рухаючись назустріч, уже сформовані континенти наприкінці протерозою утворили єдиний материк — Мегагею. Але через певний час потоки магми розкололи його на окремі частини, що вже значною мірою нагадували сучасні.

Пізніше в межах платформ виникли ділянки плавного прогинання або розколення вздовж глибинних розломів. Активізація тектонічних рухів у другій половині палеозойської ери була пов’язана з тим, що материки знову об’єдналися у суперматерик Пангею. Інтенсивні горотворчі процеси зумовили виникнення великих гірських систем на окраїнах давніх платформ. До них належать Уральські гори, Гіндукуш, Каракорум, Тянь-Шань, Кунь-Лунь, Тибет, гірські системи Середньої та Північної Європи, північний захід Африки та Східна Австралія. Тоді ж сформувалися й молоді платформи — Скіфська, Туранська, Західносибірська плити.

Мезозойська ера ознаменувалася розпадом Пангеї на Лавразію та Гондвану, утворенням між ними океану Тетіс. Горотворчі процеси виявилися переважно на окраїнах Лавразії (гори Криму, Північно-Східного Сибіру). Поступово розкололися й ці два великі материки. Розсуваючись у результаті розвитку літосферних плит, вони утворили материки та океани у сьогоднішніх межах.

Сьогодні виділяють сім великих літосферних плит: Північноамериканську, Південноамериканську, Євразійську, Африканську, Індо-Австралійську, Антарктичну і Тихоокеанську. Усі вони, за винятком Тихоокеанської, містять у собі материкові брили із сусідніми ділянками океанічного дна.

Згідно з теорією руху літосферних плит, що ґрунтується на гіпотезі дрейфу материків, земна кора разом з частиною верхньої мантії не є суцільним покриттям нашої планети. Вона розбита глибокими розломами на величезні блоки — літосферні плити. Більшість плит включають як материкову, так і океанічну земну кору. Їх товщина 60 — 100 км.

Літосферні плити здатні повільно переміщуватися по в’язкій поверхні мантії (астеносфері), ніби гігантські крижини поверхнею води. Швидкість їх руху видається мізерною — кілька сантиметрів на рік. Проте цей рух відбувається протягом сотень мільйонів років, тому плити за такий час переміщуються на тисячі кілометрів. Отже, сучасне розміщення материків і океанів — це результат тривалого горизонтального руху літосферних плит. Ці рухи також призводять до того, що на стиках плит в одних місцях відбувається їх зіткнення, а в інших — розсування.

Внаслідок зіткнення двох літосферних плит з материковою корою їхні краї разом з усіма нагромадженими осадовими породами зминаються у складки, породжуючи гірські хребти. Якщо ж зближуються плити, одна з океанічною, а друга з материковою корою, то перша прогинається і ніби пірнає під материкову. При цьому припіднятий край материкової кори зминається в складки, формуючи гори, уздовж узбереж виникають ланцюги островів і глибоководні жолоби.

При розсуванні літосферних плит на їх межах утворюються тріщини. Таке трапляється здебільшого на дні океанів з тонкою корою — в рифтових долинах — поздовжніх ущелинах (завширшки кілька десятків кілометрів), що розділяють серединно-океанічні хребти — величезні підводні гірські споруди. Тріщинами на поверхню дна піднімається розплавлена магма. При її охолодженні з магматичних порід виникає смуга молодої земної кори. Вона поступово розповзається в обидва боки від глибинного розлому, що її породив, нарощуючи краї літосферних плит. Внаслідок цього океанічне ложе розширюється. На дні океану працює ніби гігантський конвеєр, що пересуває ділянки з молодою корою від місця їх зародження до материкових околиць океану. Швидкість їх руху маленька, а шлях довгий. Тому ці ділянки досягають берегів через 15 — 20 млн років. Пройшовши цей шлях, вони опускаються в глибоководний жолоб і, пірнаючи під материк, занурюються в мантію, з якої вони утворилася в центральних частинах серединно-океанічних хребтів.

Рухи літосферних плит указують на те, що на земній поверхні є відносно стійкі та рухомі ділянки.

Відносно стійкі ділянки земної кори називають платформами. Це найдавніші за віком вирівняні ділянки літосферних плит. Вони лежать в основі материків і океанічних западин. Платформи мають двошарову будову. Нижній ярус — фундамент, утворений кристалічний магматичними і метаморфічними породами. Верхній — осадовий чохол, складений осадовими породами, що ніби чохлом накривають зверху фундамент. Подекуди тверді кристалічні породи фундаменту виступають з-під пухких осадових порід чохла на поверхню платформи. Такі ділянки називають щитами. Ділянки ж перекриті чохлом називають — плитами (не плутайте з літосферними плитами). За геологічним віком розрізняють давні і молоді платформи. Давні платформи утворилися в найдавніші геологічні часи — в архейську і протерозойську ери, тобто в докембрії. Вік їх фундаменту 1,5 — 4 млрд років. Фундамент молодих платформ утворився тільки 0,5 млрд років тому.

Між відносно стійкими ділянками земної кори розміщуються нестійкі зони — рухомі пояси. Вони збігаються з місцями глибинних розломів на суходолі і в океанах (в серединно-океанічних хребтах і глибоководних жолобах). У цих вузьких, але витягнутих на тисячі кілометрів зонах, скупчені вулкани і часто трапляються землетруси. Тому їх називають сейсмічними поясами.

Форми рельєфу

Рельєф — сукупність різноманітних за формою нерівностей земної поверхні, які відрізняються за висотою та утворенням. Форми рельєфу — це природні тіла, що утворюють певні ділянки земної кори.

Існують найрізноманітніші форми рельєфу. Основними причинами такого різноманіття є взаємодія внутрішніх та зовнішніх процесів Землі. (Приклади цих сил див. на малюнку).

Коли під дією внутрішніх сил на Землі утворюються складчасті пояси, це призводить до активізації зовнішніх сил. За мільйони років вода, вітер і сонце встигають практично повністю зруйнувати гори, створивши на їх місці рівнини та заповнивши зруйновним матеріалом великі заниження. Внутрішні та зовнішні сили діють одночасно.

Більшу частину суходолу займають рівнини (близько 64%).

У рельєфі дна океанів виділяють три форми: шельф (материкова обмілина завглибшки до 200м), материковий схил ( 200-2000м), лже (дно океану).

Взаємозв’язок форм рельєфу з будовою літосфери

Рельєф тісно пов’язаний з будовою земної кори. Сучасний її зовнішній вигляд формують найбільші форми рельєфу ­­­­­­- виступи материків і западини океанів, гори і величезні рівнини. Вони утворилися в результаті рухів літосферних плит. У розміщенні форм рельєфу на поверхні Землі є певні закономірності.

Виступи материків відповідають земній корі материкового типу, а океанічні западини — областям поширення океанічної кори. Великі рівнини розміщуються на давніх платформах. Від того на якій ділянці платформи розташована рівнина залежить її висота: на щитах найчастіше лежать височини і плоскогір’я, на плитах — низовини.

Гори суходолу та серединно-океанічні хребти і глибоководні жолоби на дні океанів розташовуються у рухомих поясах на межах літосферних плит. На суходолі при зіткненні літосферних плит породи на їх краях зминаються в складки — утворюється область складчастості. При цьому виникають молоді складчасті гори. Поступово, протягом мільйонів років, вони руйнуються. Наступні рухи земної кори розломами розбивають їх на окремі брили. По цих розломах відбувається вертикальне зміщення: якщо одна ділянка піднімається відносно сусідніх, то утворюється горст’, якщо опускається — грабен. Так утворюються складчасто-брилові гори.

Як читати карту «Будова земної кори». На тематичній карті «Будова земної кори» показано розташування літосферних плит та напрямки і швидкість їх руху. На плитах виділено кольором платформи і області складчастості. Вони краще вивчені і більш достовірно показані на суходолі. Як видно з карти, ядра сучасних материків утворюють здебільшого давні докембрійські платформи. Їх обрамляють молоді платформи та області складчастості, що утворилися в наступні ери. Часто на карті «Будова земної кори» наводиться спеціальна шкала — геохронологічна таблиця, що відображає відтинки геологічного часу (геологічні ери, періоди), яким відповідає певний етап формування земної кори (епохи горотворення).

На карті на дні морів і океанів позначено океанічні платформи, серединноокеанічні хребти, глибоководні жолоби, зони розломів. Штриховкою та значками відмічені зони землетрусів і вулкани. На місцезнаходження родовищ різних за походженням (осадових, магматичних, метаморфічних) корисних копалин вказують типові значки.

А ви знали, що …?

• Близько 70% Землі вкрито водою. Але лише 1% з цієї води придатний до вживання.

• Питній воді близько 3 млрд років

• Близько 1/3 поверхні планети займають пустелі

• Гори «живуть» від 20 до 200 млн.років.

Перевір себе

1. Чим земна кора материкового типу відрізняється від кори океанічного типу?

2. Якими є наслідки зближення і розсування літосферних плит?

3. Яку будову має платформа? Які розрізняють платформи за віком? Назвіть, користуючись картою «Будова земної кори», найбільші давні та молоді платформи.

4. Визначте за картою, де розташовані серединноокеанічні хребти, ланцюги островів та глибоководні жолоби.

5. Які існують закономірності у розміщенні форм рельєфу?

Список використаної літератури

1. Кобернік С. Г., Скуратович О. Я.: Географія материків і океанів: Підручник для 7 кл. загальноосвіт.навч. закладів. — К.: Навч. книга, 2002. — 319 с.: іл., карти.

2. Урок Карпюк Г. І. , викладач Українського гуманітарного ліцею КНУ ім. Т. Шевченка

3. Й. Р. Гілецький, М. М. Богович. :Географія.Довідник.

4. Бойко В. М., Міхелі С. В. Географія материків і океанів: Підручник для 7 кл.

Відредаговано і надіслано Мазуренко М.С.

Над уроком працювали

Мазуренко М.С.

Карпюк Г. І.

Ржопецька М.Т.

Поставить вопрос о современном образовании, выразить идею или решить назревшую проблему Вы можете на Образовательном форуме, где на международном уровне собирается образовательный совет свежей мысли и действия. Создав блог, Вы не только повысите свой статус, как компетентного преподавателя, но и сделаете весомый вклад в развитие школы будущего. Гильдия Лидеров Образования открывает двери для специалистов высшего ранга и приглашает к сотрудничеству в направлении создания лучших в мире школ.

Предмети > Географія > Географія 7 клас

Авторські права | Privacy Policy |FAQ | Партнери | Контакти | Кейс-уроки

© Автор системы образования 7W и Гипермаркета Знаний — Владимир Спиваковский

При использовании материалов ресурса

ссылка на edufuture.biz обязательна (для интернет ресурсов — гиперссылка).

edufuture.biz 2008-© Все права защищены.

Сайт edufuture.biz является порталом, в котором не предусмотрены темы политики, наркомании, алкоголизма, курения и других «взрослых» тем.

Разработка — Гипермаркет знаний 2008-

Ждем Ваши замечания и предложения на :

По вопросам рекламы и спонсорства пишите на :

Источник